Спогади про минуле, або "Веселі Боковеньки" в період 1980-1989 роки.

Розповідь одиннадцята

Продовжуємо нашу розповідь про Веселі Боковеньки та їх тодішніх жителів.
Час від часу потрапляють під руки чи на очі речі, що так чи інакше повязані з Веселобоковеньківським періодом. Ось і сьогодні до рук потрапили спогади пана Ліненка...
Олександр Ліненко згадує: «Знаю, що Давидов невпинно працював над своїм парком, жодне дерево без його присутності не сідало, він особисто стежив за розпрямленням коріння, посадкою дерева і його поливанням. Давидов говорив часто мені, що посаджене дерево нагадує немовля – треба правильно підготувати його до життя, і це цілком залежить від людини, як життя дитяти від матері; як недосвідчена мати губить улюблене дитя непотрібним теплим сповиванням, ніжностями, ведучими до простуд, слабкостей, так і дерево – затисніть неправильно коріння і лише через 5-7 років взнаєте причину, чому хворіє дерево. У здобутті різних новинок Н.Л. Давидов був, ймовірно, найщасливішою людиною. У такі дні він був щасливий, як дитя, оскільки йому належить працювати над цією новинкою, щоб її акліматизувати, укріпити, а потім знайти для неї місце в парку і показати її красу людському оку. І коли експеримент закінчувався благополучно, Давидов був нескінченно щасливий і добрий. Цим і жив Микола Львович!».
А я хотів би розповісти Вам про Віктора Ярового. Працював він лаборантом у Павла Петровича Бадалова на горіховій темі, а точніше – займався гібридизацією та чим міг тим допомагав Павлу Петровичу у вирішенні питань, повязаних з апоміксисом горіхоплідних. Я вже розповідав, що перше моє знайомство з Веселими Боковеньками відбулося в грудні 1980 року . А було це так.
Працюючи в Луганській області в лісовому господарстві, було вирішено поступати до аспірантури Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації. В цьому мене підтримав тодішній директор Інституту Петро Степанович Пастернак і домовився з Міністерством лісового господарства про моє відкріплення. Ось так я потрапив в стіни УкрНДІЛГА, де мені запропонували заочну аспірантуру та роботу у Веселих Боковеньках. Саме в той час я і познайомився з Павлом Петровичем та Вітею Яровим, які приїхали до Харкова здавати звіт. І вже разом з ними я вперше приїхав на Веселі Боковеньки.
Вітя мені дуже добре запамятався своєю постійною усмішкою та дзвінким сміхом. Добряк по натурі, розумний , веселий, на всі руки майстер – його основні риси. Зрозуміло, що в директора не могли бути лаборанти слабаками. В честь нього Павло Петрович назвав один із своїх сортів горіха грецького – Яровий.
Дружина – Раїса працювала разом з Вітею на станції, також лаборантом. Разом з цим навчалася заочно в технікумі. Був в них синочок-імені не пригадую.
Життя Віті трагічно обірвалося – задихнувся чадним газом , коли дружина була на черговій сесії, а він сам господарював. Що і як сталося мені достеменно не відомо, я також був на той час відсутнім – їздив додому у відпустку. Це сталося в 1982 чи 1983 роках.
Жалко, що так швидко і безглуздо завершилося життя Віті, яке по справжньому тільки починалося.
Вічна йому память та царство небесне.