Вже добре розвиднилося, коли Степан Ковтонюк переступив поріг бульбівської хати. Привітався.
− О, і ти тут, Анюто? – звернувся до сусідки, котра частенько провідувала Параньку. –¬ Як живеш?
− А ніяк. Кабиця нам усім буде, − відповіла жінка. Вона тулилася до нетопленої печі, холодна й голодна.
Степан подивився на неї і похитав головою:
− Рано ти себе хорониш, Анюто. Ти ще ногами ходиш, та про смерть співаєш. А що тоді казати тим людям, що з постелі не встають? Вмерти неважко: ліг на лавці, склав руки – та й помирай... Про дітей подумай, Анюто! Знала, що ти курка погана, – нащо ж ти їх на світ привела? Дала життя – знай йому ціну!
Степан все сказав і, не гаючи часу, підійшов до дядька Грицька.
− Тобі легко балакати, − засичала з платка Анюта, як гадюка з-під каменю. − Вас двоє, обоє здорові, а я одна з дітьми. Що я можу зробити? Нічого.
− У невмілого і руки не болять. Ти подивись на свої руки. Ти коли їх останній раз мила? Ти хоч би з тітки Параньки приклад брала: що сама чепурна, що дітей водить чисто, і в хаті у неї порядок. Ось нехай тільки з хлібом стане краще, так вона і горем об землю кине. Правда, дядьку?
Грицько розплющив очі, тяжко подивився і знову їх закрив: немає сили слово промовити.
− Ви щось і балакати зі мною не хочете, а я вам гроші приніс. Тітка Паранька де?
− Пішла десь з дітьми до скирти. А ти сідай, посидь. Розкажи, що там вдома. − Грицько балакав через силу і майже пошепки.
− Та нема коли балачками займатися, треба йти: робота.
− Не буде коли й померти із-за тої проклятої роботи. Я бач до чого доробився? – ходити не можу. Весна, треба хазяїна у двір – а воно з двору... Спасибі Параньці. Ми на неї молимося, як на матір Божу. Мене і дітей на світі здержує. Та що там я! Тут аби діти живі були, − он якої заспівав. −А ви ж там як?
− Та, слава Богу, живемо. Як люди, так і ми.
Степан попрощався, поклав гроші під подушку Грицькові і подався у справах.
По пухлому, страшному обличчю Грицька пробігла ледь помітна посмішка: гроші, 12 карбованців, такі милі та хороші, лежали під подушкою. От тобі і сон в руку! У Грицька про смерть і думка пропала. В голову йому лізла всяка всячина: хліб, галушки, квашена капустка, варенички з сиром... Він лежав з заплющеними очима, щасливий, і не зчувся, коли його покрила гадюча анютина тінь.
Рипнули сінешні двері. Грицько бликнув очима і побачив перед собою Анюту. Вона різко відсахнулася і прожогом кинулася у двері, де ледь не збила з ніг Параньку.
− Мати, мати, держи її! − закричав Грицько.
− Там Гришці погано! − кинула Параньці на ходу Анюта і подалася геть.
Грицько бобрався у постелі, мов рак у киплячій воді. Паранька ледь заспокоїла його, щоб розпитати.
Грошей під подушкою вже не було.
− Вона вкрала, сусідонька твоя люба! Піди поцілуй її в …
− Чого ти кричиш? Чого ти людину паскудиш? А може, Степан їх туди і не клав!

Після проводків прийшло тепло. Розквітла земля, мов писанка, задзвеніла піснями, обсипала хатки вишневим цвітом, купалася в сонячному кипінні, тягнулася тендітними руками до неба. Село почало оживати. Люди повилазили на сонце зі своїх мазанок, горбилися на городах. Цілоденно бовталися в зеленому розмаїтті діти. Їли траву, ніжні листочки, молоду кору з дерев, і від смерті поступово у селі стали відвикати. Земля – Божа матір ¬– спасала людей.
День стояв погожий. Заходилася Паранька хату мазати. Така з неї мазальниця була вправна: як де нову хату ставлять, то її кличуть, вона йде.
Діти, Гриша з Надюшею, підносять воду, місять глину, вона накидає, гладить – ледь встигає за ними. Гриша по сор – і Надя слідком: той собі відро тягне – та собі. Пообливаються – кіхкотять весело.
Радується Паранька дітьми: добрі дітки, жаліють мамку. І вона їх жаліє:
− Ідіть, дітки, трошки погуляйте!
Проходять повз їхню хату люди, вітаються, хтось гарне слово скаже – і на душі стає тепліше.
− Мамо, мамо, ідіть до нас кашку їсти! − кричать діти з-під кущів жовтої акації.
− Зараз, дітки, прийду, тільки руки змию.
Вона зігнулася над відром, щоб зачерпнути жменю води, і завмерла: звідти, розгойдуючись на брижах, дивилося на неї чуже, змарніле жіноче обличчя. В темні коси, неначе у траву павутиння, вплелася сивина.
Паранька вдарила по брехливому дзеркалу рукою, розтрощила той портрет. Зачерпнула повні жмені живої весняної води, вмилася, поправила пальцями волосся і, не дивлячись у відро, сказала:
− Я брава!
Підійшла до дітей. Ось вони, її соловейки, на гілочках пасуться, – і Даша, і Надя, і Гриша. Тільки-но у березні Даші виповнилось три рочки. Вона ще не оговталася від голоду, маленька, ніжками не ходить, так перекочується по траві, мов колобок.
− І ти тут, − Паранька погладила Анютину дівчинку по голівці, а та заплакала. − Чого плачеш? − присіла жінка коло дитини.
− У неї мама колосків з остюками наїлася, − крикнув хтось з дітей.
− Ой, лишенько! − Паранька кинула дітей, побігла до сусідки.